Кожен українець надіється на краще та з нетерпінням очікує перемоги над ворогом. Хтось звик вже до життя в такому ритмі, хтось намагається боротися зі стресом. Проте у всіх сьогодні одна мрія. Але це не та, що в ангарі розбита стоїть. Це та, яка гріє серця кожного дня. Часто кажуть, що думки матеріальні. Тому спільній мрії українців суджено здійснитися, пише frankivchanka.info. Поки Збройні Сили України захищають рідний дім, дівчата з Прикарпаття діляться своїми враженнями та очікуваннями з читачами.

«Ми стали сильніші духом»

Катя Луцюк – жителька села Гвізд, Надвірнянського району, Івано-Франківської області. У свої 18 років вона зустріла на своєму шляху війну.

Вона вважає, що війна стала великим ударом для кожного.

«Хтось каже, що вже звик, але як можна звикнути до цього? Як можна спокійно дивитися на те, що твориться на НАШІЙ землі? Коли я вперше почула, що почалася війна, то світ зупинився. Не відчувала ні страху, ні тривоги, але відчувала пустоту, наче вирвали кусочок мене, пізніше після усвідомлення і проявилися емоції.»

Дівчина зустрілася один на один зі стресом. Проте в неї є хобі та навчання, яке відволікає.  Перші дні вона не могла навіть говорити з кимось, почала менше їсти та спати, багато плакала. Їй було страшно, що завтра не прокинеться, боялася також і за рідних, страшно заснути та не почути сирени.

«Мене заспокоює те, що ця війна ще сильніше об’єднала українців, ми стали сильніші духом. Читаючи новини про те, як цигани вкрали танк, бабця підпалила орків,  розумієш, що цю націю не перемогти.»

Катерина з впевненістю заявила, що дух нашого народу також дозволяє впоратися зі стресом. Дівчина вірить у те, що війна триватиме ще недовго. Для неї кожний день- це наближений день до перемоги. Катя вірить, що до кінця травня ми зможемо позбутися цієї нечисті.

Після перемоги планує поїхати до брата, адже він військовий. Вона сумує за ним, як і ще за декількома людьми, з якими хоче зустрітися та провести час з теплими розмовами.

«Хочу також допомогти у відбудові нашої неньки, а після цього хочу побувати у кожному куточку України. Мабуть, скажу банально, але я зрозуміла, як мало мені потрібно було для щастя, як мало я цінувала ті хвилинні зустрічі та як багато всього відкладала на потім. І я пообіцяла собі що після перемоги буду більше цінувати своє життя і все, що в ньому відбувається.»

 «Розкажи Богу про свої плани, і він посміється»

Анастасія Стецькович – уродженка Івано-Франківська. До війни дівчина жила своїм життям, займалася танцями, навчалася на журналістиці, бачилася з друзями та пила лате десь у центрі міста. Проте 24 лютого змінилося остаточно все. У кожного перевернулося життя з ніг на голову.

У перший день повномасштабного вторгнення росії на територію України Настя відчувала страх, паніку. Уявляла, що хід подій відбуватиметься по-іншому. Думала про те, що буде, якщо розбомблять Івано-Франківськ.

При кожній сирені було страшно, а телефон взагалі не випускався з рук.

«Потім почав з’являтися «холодний розум», ненависть до русні та розуміння того, що ніякі вони нам не брати. Десь на 9-ий день, коли захопили ЗАЕС, я подумала про те, що буде щось гірше Чорнобиля. Так сильно накрутила себе, що це останній день життя, що мене почало боліти серце.»

Дівчина запевнила, що з того моменту зрозуміла, що потрібно тримати себе в руках. Оскільки вона себе морально доведе швидше, ніж закінчиться війна. Зараз переживає сприйняття. Та розуміє, що ця історія закінчиться ще не швидко, тому потрібно якось жити, працювати та навчатися.

Бореться зі стресом фільмами, запевняє, що це відволікає на якісь дві години. Кожного дня намагається прогулятися сама, слухаючи музику. По ранках намагається бігати, якщо получається, але й не картає себе, коли немає можливості вийти на ранкову пробіжку.

Анастасія спочатку думала, що війна закінчиться за днів 5-10. Проте тепер розуміє, що не може знайти відповіді, коли ми переможемо.

«Я не військово-політичний експерт. Але зараз мені здається, що ця історія  буде затяжною. Тим паче триває бій за Донбас. Здається, що навіть, коли все закінчиться, то будуть відбуватися якісь теракти. Звісно, дуже надіюсь, що такого не буде. Сподіваюсь, що прийде мир нарешті на наші українські землі.»

Що робитиме дівчина після перемоги, вона ще остаточно не визначилася. Проте найперше, що зробить, то це видихне нарешті, усміхнеться та більше ніколи не буде переживати через проблеми, які раніше здавалися їй глобальними.

«Зустрілася би з людьми, яких давно не бачила. Ну, звісно, варто пом’янути  всіх людей і захисників, які віддали своє життя. І повторювати, що ніколи знову. Ми дійсно, ніколи не забудемо, хоча й прийдеться колись пробачити, але завжди ставитися до росіян з насторогою.»

Війна багато чого змінила в житті Анастасії. Багато її рідних людей зараз боронить край. Вона не бачила з ними вже більше двох місяців і дуже сумує за ними. Запевняє також в тому, що за ці дні дуже сильно подорослішала. Зрозуміла, що потрібно брати відповідальність за свої вчинки, бо хто, крім тебе це зробить? Змінилося ставлення до багатьох речей, відбулася переоцінка.

«Все-таки спочатку ковід, тепер війна дало зрозуміти те, що потрібно цінувати своє життя, жити днем, а не планувати чи загадувати наперед. Так гарно кажуть: «Розкажи Богу про свої плани, і він посміється». Колись я цього не розуміла. Варто мріяти, але планувати – ні. Тому що події одного дня можуть змінити все. Війна скорегувала також моє коло оточення. У таких випадках зрозуміло, хто справжній друг і підтримка, а хто – ні.»

Всі українці сьогодні в надії на те, що ці картини реальності закінчаться скоро, проте не варто загадувати наперед. Це надто сильно впливає на психіку та відштовхує від реальності. Перемога буде і буде вона за нами!