Війна змінює людей до невпізнання. Вона забирає буденність і кидає у вир подій, де кожна хвилина може стати останньою. Історія Катерини Бринецької з Івано-Франківська — це історія про жінку, яка, маючи двох дітей, люблячого чоловіка і мирну професію, свідомо зробила вибір стати на захист своєї країни. Сьогодні її знають під позивними «Грета» та «Колібрі». Вона пройшла шлях від стрільця до командира відділення і довела, що жіноча стійкість на війні нічим не поступається чоловічій, пише frankivchanka.info.
Жінки на війні: прикарпатський фронт
Коли почалася повномасштабна війна, Україна постала не лише як країна мужніх чоловіків-захисників. Тисячі жінок також узяли на себе фронтову ношу — зі зброєю в руках, за штурвалом евакуаційного авто чи на позиції з мінометом. Вони не лише підтримували тил, а й стали безпосередньо тими, хто зупиняв ворога, хто рятував побратимів у пеклі боїв, хто відчував на собі біль поранень і знову повертався у стрій.
Історії прикарпатських захисниць — це доказ того, що війна змінила уявлення про роль жінки у війську. Від добровольчих батальйонів 2014 року до регулярних підрозділів ЗСУ й Нацгвардії сьогодні — вони вибороли право бути там, де вирішується доля держави.
Так, Андріана Сусак-Арехта, відома за позивним «Малиш», пішла добровольцем у батальйон «Айдар» ще у 2014-му. У складі штурмової групи вона брала участь у звільненні окупованих міст, боях за Луганський аеропорт, на фронті пережила кохання і вагітність. Пізніше очолила «Жіночий ветеранський рух», займалася адвокатуванням інтересів військових і лобіювала постачання зброї з США. У грудні 2022 року підірвалася на міні біля Херсона, отримала важкі поранення, але не втратила прагнення повернутися у стрій.
Оксана Рубаняк («Ксена») — наймолодша з цього ряду історій. На момент вторгнення їй було лише 19. Спочатку вона патрулювала Івано-Франківськ у добровольчому формуванні, а з травня 2022-го стала кулеметницею 72-ї бригади імені Чорних Запорожців. Єдина жінка у своєму взводі, вона воювала на Донеччині, писала вірші просто в окопах і навіть видала збірку «Назустріч смерті». Свої гонорари віддала на амуніцію для побратимів.
Марта Дем’янчук («Стріла») — бойова медикиня 10-ї гірсько-штурмової бригади «Едельвейс». Вона служить у ЗСУ з 2020 року, а під час великої війни рятувала побратимів на Донеччині. У липні 2022 року снаряд влучив у бліндаж, де перебувала Марта. Вона дістала тяжкі травми й опіки, але після лікування повернулася на Бахмутський напрямок до свого підрозділу.
Христина Бойчук («Кудрява») ще у 2013-му вступила в армію, але на фронт її не брали через стать. Вона здобула військову освіту в Харківській академії Нацгвардії, а тепер командує мінометною батареєю у 4-й бригаді оперативного реагування. Воює на Бахмутському напрямку, має звання капітана.
Це лише кілька імен серед п’ятдесяти тисяч жінок у лавах ЗСУ. Понад 38 тисяч з них мають військові спеціальності, а близько п’яти тисяч безпосередньо перебувають на передовій. Історія кожної — окрема, але всі вони складають єдиний фронт жіночої стійкості.
У цій мозаїці історій — і постать прикарпатки Катерини Бринецької, знаної побратимам як «Грета». Її шлях — це приклад того, як мати двох дітей може стати на захист країни і як війна змінює не лише життя, а й внутрішню сутність людини.
Вибір, зроблений у перший день вторгнення
24 лютого 2022 року для більшості українців стало днем зламу. Для Катерини — днем остаточного вибору. Вранці вона вже стояла у військкоматі. На той час у неї було двоє дітей: десятирічний син Марко та п’ятирічна донька Меланія. Але сумнівів не виникало. Вона розуміла: є три шляхи — втекти, змиритися з окупацією або чинити спротив. І вибрала третій.
Її чоловік теж пішов на війну, став бойовим медиком. Подружжя опинилося в різних підрозділах, але близькість фронту об’єднувала. «Коли чоловік і дружина на фронті, це зближує. Якщо ж один у тилу, інший — на передовій, між ними швидко виникає прірва», — зізнається Катерина.
Перші завдання були в тилу — патрулювання міста. Але вже за кілька місяців вона вирушила на Донеччину, а згодом і на запорізькі степи. Саме там почалося справжнє бойове випробування.
Від пластунки до командирки
До великої війни Катерина працювала директоркою Дитячо-юнацького пластового центру й сама п’ять років була пластункою. Цей досвід допоміг. Вона вміла виживати в екстремальних умовах, орієнтуватися на місцевості, розпалювати вогонь без запальнички й навіть визначати напрямок по зірках.
На фронті Катерина швидко адаптувалась, хоча спершу доводилось спати просто під небом, маскуватися агроволокном і рятувати речі від гризунів у бочках.
Згодом вона стала командиркою відділення. Це означало — не лише відповідати за себе, а й відстоювати потреби свого складу перед командуванням. «Іноді доводилось буквально вибивати те, що потрібно людям. Але це теж війна», — каже вона.
Бойове хрещення
Першим серйозним випробуванням для Катерини став обстріл, коли поруч з нею впала 120-міліметрова міна. Лише реакція командира, який встиг схопити й затягнути її вниз, врятувала життя.
З того моменту страх почав відступати перед адреналіном. Бої та обстріли часто викликали дивну ейфорію — відчуття, що була за крок від смерті, але вижила. Проте важчими за страх виявилися дощі у запорізьких степах, безсонні ночі в окопах і моменти, коли побратими «плавляться» від перевтоми й постійної напруги.
«Жаба в окропі» і психологічна витривалість
Війна поступово змінює людей. Катерина зізнається: вона перестала плакати. «Сльози приносять полегшення, але я не можу. Мої побратими — теж. Можливо, вони ще прийдуть, але не зараз», — говорить вона.
Вона порівнює себе із жабою, яку кинули у теплу воду і поступово доводять до кипіння. Жаба звикає, а коли розуміє, що вода вже кипить, вискочити сил немає. Військова зізнається, що найбільше боїться того, що настане момент, коли не буде сил вибратися.
Попри внутрішній спротив психології, зрештою вона звернулася до спеціаліста під час відпустки. І виявилося: не все так погано. «Поки що тримаюсь», — каже «Грета».
Жінка серед чоловіків: сексизм і гумор
У війську сексизм існує. Але Катерина не робить із цього трагедії. Вона пояснює, що гумор — це одна з небагатьох розрад на війні. Є жарти, коментарі, але якщо ти знаєш людей місяцями, то легше посміятися разом, ніж влаштовувати скандал.
Кава з бляшанки, доступ до води з крана чи звичайний унітаз стають розкішшю, а спільний сміх — рятівною терапією.
Сім’я і вибір
Спершу на фронті були обоє подружжя. Згодом чоловік повернувся додому до дітей. Родина вирішила: хтось має залишитись у війську і це буде Катерина.
Їй важко пояснити дітям, чому тато вдома, а мама досі на війні. Вони ображаються, але вона сподівається, що згодом зрозуміють. «Я воюю насамперед заради них. Щоб моєму синові не довелося воювати», — каже вона.
Маленькі радості війни
Попри всі жахи, на війні є моменти щастя. Це світанки в посадках, які відкриваються перед очима щодня о п’ятій ранку. Це захід сонця, що нагадує про дім. Це букет соняшників, який хтось із побратимів зібрав дорогою. Це найсмачніша кава, зварена в бляшанці побратимом.
Для Катерини Україна — це не абстрактне поняття. Це її діти й чоловік, це рідний дім, це країна, в якій кожен куточок для неї — свій. Це окоп, де вона посадила лаванду. І це вся Україна, яку жінка не хоче втратити.
Історія Катерини Бринецької — це не лише розповідь про жінку на війні. Це портрет цілого покоління українців, для яких свобода й незалежність варті найбільшого ризику. Це історія матері, яка готова віддати все, аби її діти жили без війни. Це історія пластунки, яка перетворилася на командирку відділення ЗСУ.