За радянських часів одягнутися стильно було майже неможливо. Магазини пропонували одноманітний асортимент, шитий за принципом «одна модель — для всіх». Моду сприймали підозріло: будь-який натяк на індивідуальність вважали відхиленням від колективістського стандарту. Утім, навіть в умовах дефіциту й тотального контролю Івано-Франківськ зберігав особливу ауру. Тут завжди любили красу, шили вміло, зналися на стилі — і, що найважливіше, сміливо йшли проти нав’язаних правил.
Це місто залишалось островом європейської елегантності, де у вітринах ще можна було вловити відлуння довоєнної моди, а в ательє — замовити вбрання, здатне прикрасити будь-яку жінку. Разом із тим виникали нові крамниці, фабрики, «місця сили» для модників. І хоча радянська система нав’язувала культ бідності, Франківськ жив за власними законами стилю, пише frankivchanka.info.
1930–1940-ті. Коли совіти відкривали для себе європейську моду
Зустріч двох світів
Осінь 1939-го стала для Станиславова моментом культурного зіткнення. У місті, де панували польські салони й галицька елегантність, з’явилися дружини радянських функціонерів — у фуфайках, ватяних чоботях і грубих сукнях.
У спогадах Оксани Лемехи-Луцької цей контраст доведений до болісної виразності. Вона описує жінок у різнокольорових нічних сорочках, куплених у комісійних магазинах і сприйнятих ними як «хороші плаття». Чоловіки-комісари, жахаючись галицької моди, зустрічали своїх дружин на вокзалі й переодягали просто в підземному переході — аби ті не йшли містом у «радянському вигляді».
Це був момент усвідомлення: Станиславів — територія іншого стилю.
Місцеві кравчині й замовниці з Москви
Парадоксально, але саме перші совіти стали найкращими клієнтами міських кравчинь. Вони спорожнювали магазини, приносили журнали мод і вимагали зшити «один в один». На той час тканин і фурнітури ще вистачало, тому майстрині виконували замовлення без зайвих драм.
Галицькі міста стрімко перетворилися на магніти для радянських модниць. Тут шили сукні у горошок, жакети з широкими плечима, платформи — усі ознаки довоєнного військового стилю, що зберігав елегантність попри буденність війни.
Фабрика ім. Рози Люксембург — осередок традицій
У цей час виникає підприємство, яке стане легендою: швейна фабрика ім. Рози Люксембург. З 1939-го по 1991-й вона виробляла понад 120 видів одягу з ручною та машинною вишивкою — від сорочок до жакетів і блузок.
Майстрині з приміських сіл приносили на фабрику частинку своєї культури: гуцульські, покутські й подільські мотиви. Саме ці орнаменти стали тихим, але впертим спротивом радянській монотонності. Одяг із вишивкою давав жінці відчуття індивідуальності, якої так бракувало в епоху однакових пальт і плащів.
1950-ті. Стиляги проти системи
Хрущовська відлига й новий тип модника
1950-ті стали часом появи феномену, який змінив вигляд радянських міст: стиляг. У Франківську їх було небагато, але вони добре помітні — яскраві, сміливі, провокативні.
Початково їхній стиль був перебільшеним: мішкуваті піджаки, широкі штани, шкарпетки з кричущими узорами, масивні капелюхи. Але вже незабаром образ шліфується: краватки-оселедці, туфлі на товстій підошві, елегантні піджаки та обов’язковий «кок» на голові. Дівчата носили кроєні по фігурі спідниці, шовкові блузи, гостроносі туфлі, яскравий макіяж.
Це був стиль протесту — проти сірості, дефіциту, нормативності.
Як місто реагувало на стиляг
Станиславські газети нещадно висміювали молодих модників. У 1957 році «Прикарпатська правда» описує сцену погоні за хлопцем у куртці з тигрячою пащею — ніби це кримінальний інцидент, а не просто модний експеримент. Молодь засуджували на комсомольських зборах, викликали в міліцію, примушували «перевиховуватися».
Але все це лише підсилювало популярність стиляг серед найсміливіших.
Поява СТУМу — першого великого модного центру
У 1959 році в колишньому пасажі Гартенберґів відкривається Станіславський універсальний магазин (СТУМ), який згодом стане ЦУМом. Для радянського франківця це був справжній простір спокуси: великий вибір одягу, аксесуарів, галантереї.
Хоча якість залишала бажати кращого, сам факт різноманіття давав відчуття причетності до світу моди.
1960–1970-ті. Синтетика, «техаси» і перші модні черги
Нова жіночність і тканини майбутнього
У 1960-х роках мода кардинально змінилася: ідеалом стала худенька підліткова фігура, короткі сукні, спортивність, легкість. На ринку з’являються нові синтетичні тканини — кримплен, капрон, болонья, джерсі. Їх переваги були очевидні: не мнуться, швидко сохнуть, не потребують прасування.
Чоловіки копіювали стиль «бітлів»: вузькі піджаки, розширені донизу штани, довге волосся.
Джинси — мрія, за яку стояли в чергах
Джинси стали справжньою революцією. На Заході — буденність, у СРСР — символ свободи. Їх продавали фарцовщики, шиті вручну «техаси» коштували нечувано дорого. Справжні Levi’s 501 були недосяжною легендою.
Галицький модник 60-х виглядав так: темно-сині «техаси», чорні окуляри, чеська балонова куртка, сорочка «Mister D. і мешти-«докери». А потім приходили нові хвилі моди — комбінезони, «піраміди», вельвет, «мармуровий» денім.
Фарцовщики, «толкучки» й система «по блату»
У магазинах рідко «викидали» чехословацькі, болгарські чи німецькі речі — і тоді утворювалися довгі черги. Товар відпускали «по одному в руки». Хто мав знайомого продавця — той був щасливчиком.
Стосунки між продавцем і покупцем набували майже сакрального характеру: дарували шоколад, діставали дефіцити «за послуги», пропонували взаємні «поступки».
Ательє мод і «Новинка» — території індивідуальності
Чому фабричний одяг не влаштовував радянських людей
Асортимент магазинів був настільки одноманітним, що вишукано вбратися неможливо було навіть за наявності грошей. Ательє мод стали своєрідними острівцями індивідуальності. Тут шили за журналами «Burda», «La Moda», польськими каталогами, знімали мірку професійно, створювали образи, які не мали нічого спільного з масовою продукцією.
«Новинка» — легендарний індпошив на Радянській, 34
Франківська фабрика індпошиву, яку в народі називали «Новинка», була справжнім центром модного життя. Тут шили пальта, костюми, сукні, піджаки; ремонтували й перешивали старі речі. Дім мав унікальну архітектуру в стилі функціоналізму, проєктовану відомими архітекторами.
Для багатьох жінок похід у «Новинку» був подією. Це був простір, де дозволяли собі мріяти.
1970-ті. Універмаг «Прикарпаття» — символ радянського достатку
Відкриття, яке змінило місто
У 1971 році відкривається центральний універмаг «Прикарпаття». Простора будівля на розі Галицької та Дністровської стає справжньою радянською вітриною достатку. Самообслуговування, великі площі, сотні видів товарів — усе це справляло враження модерності.
Ілюзія вибору
Попри заповнені полиці, місцеві ж добре знали: це лише видимість. Пальта, сукні, сорочки — усе було «радянської якості», яка програвала імпортові. І все ж «Прикарпаття» стало культовим місцем. Тут призначали побачення, ходили «просто подивитися», купували перші шкільні портфелі, вбрання на випускний, святкові костюми. Цей універмаг став частиною міської ідентичності.
Мода в радянському Івано-Франківську була не просто зовнішністю. Це був спосіб зберегти гідність, естетику, індивідуальність у тоталітарній системі. Жінки й чоловіки творили стиль усупереч обставинам: перешивали, шили самі, шукали дефіцити, стояли в чергах, домовлялися з продавцями, замовляли в ательє.
Між рядками цієї історії — невидимий фронт боротьби за свободу вибору.
І хоч сьогодні нам важко уявити, що означало добути модні туфлі чи знайти «техаси», саме ця боротьба формувала особливий характер міста — неконформістський, стильний, галицький.