Історія Української повстанської армії (УПА) нерозривно пов’язана з образом чоловіка-воїна, що зі зброєю в руках боронить свободу. Така візія тривалий час домінувала в історичній пам’яті, залишаючи жінок поза центром уваги. Та насправді без них підпільна боротьба на Прикарпатті була б неможливою, пише frankivchanka.info. Жінки не лише передавали листи чи варили їжу для повстанців — вони керували підпільними сітками, виконували обов’язки зв’язкових, медсестер, пропагандисток, брали участь у бойових діях і нерідко гинули в нерівних боях або терпіли багаторічні каторги.
На території сучасної Івано-Франківщини діяли сотні жінок-підпільниць, серед яких – Юлія Ганущак, Ірина Лепкалюк, Анастасія Чупрінчук, Анна Курська та інші. Їхній внесок у боротьбу за незалежність України не обмежувався допоміжними функціями: вони були стратегами зв’язку, комунікаторками з місцевими громадами, організаторками медичної та інформаційної підтримки. Проте у суспільній свідомості їхні імена довго залишалися у тіні.
Сьогодні, коли в Україні триває війна, історії цих жінок набувають нового звучання. Вони стають не лише частиною минулого, а й джерелом сили та натхнення для сучасних українок, які знову опинилися на передовій боротьби за свободу.
УПА на Прикарпатті: масштаби руху та жіноча участь
УПА на Прикарпатті була однією з найактивніших сил визвольного руху у 1940-х роках. Карпатські ліси й гори стали природною фортецею для повстанців, які вели запеклу боротьбу як проти нацистської окупації, так і проти радянської влади. Івано-Франківська область була важливим осередком діяльності УПА — тут формувалися бойові сотні, діяли штаби, підпільні друкарні, шпиталі та мережі зв’язку.
Дослідники зазначають, що більшість повстанців становила молодь 18–28 років, а частка жінок сягала близько 10–15 % у різних відділах. Хоча офіційні документи рідко згадують їх на командних посадах, реальність була іншою: жінки брали на себе відповідальність за зв’язок між бойовими групами, організацію схронів, перевезення зброї, порятунок поранених, роботу в інформаційно-пропагандистських відділах.
На Прикарпатті діяла розгалужена мережа Українського червоного хреста (УЧХ), яку часто очолювали саме жінки. Вони не лише надавали першу допомогу, а й проводили курси для санітарок, облаштовували шпиталі у гірських селах і навіть у важкодоступних криївках. Поряд із цим жінки виконували завдання кур’єрів, підтримували зв’язок між підпільними центрами, поширювали листівки та газети. Багато з них ставали об’єктами репресій, потрапляли до в’язниць або гинули в засідках, але не зраджували присяги.
Саме завдяки їхній невидимій, але стратегічно важливій праці визвольний рух на Прикарпатті зміг протистояти двом імперіям і зберегти дух боротьби, який живе й сьогодні.
Ромашка з Верховинщини — 10 років заслання за стежками до волі
Анастасія Миколаївна Чупрінчук народилася у високогірному селі Рівня, у багатодітній сім’ї вівчарів. Її дитинство минуло серед полонин і смерек, де вона, найменша, бігала за старшими братами і слухала пісні про волю. Доля зробила її зв’язковою УПА з псевдонімом «Ромашка».
У роки війни вона разом із першим чоловіком Петром Жикаляком – відомим повстанцем – допомагала повстанцям, носила у гори їжу, зброю, листи. Зимою чи літом, у бурю чи негоду, маленька і крихка на вигляд, вона проходила кілометри гірськими стежками, ризикуючи життям.
Одного разу криївку, де переховувалася родина, викрили. Петра розстріляли на місці, Анастасію поранили і взяли в полон. Радянська влада не мала до неї милості – 10 років заслання у сибірські табори. Там вона працювала на лісоповалі, часто з голодом і морозом. Після повернення ще п’ять років мусила ховатися від переслідувань, та зрештою змогла знову відчути запах рідних смерек.
Вона прожила майже століття, виховавши дітей, онуків і правнуків, зберігши пам’ять про боротьбу. «Її життя – це книга про Україну», – говорили сусіди. У 2020-му Верховинська районна рада нагородила її медаллю «За заслуги перед Верховинщиною». А весною 2021 року «Ромашка» тихо пішла з життя на сотому році. Нескорена і вільна, як гори, серед яких народилася.
Галичанка — інтелігентка з Довгопотова, що очолила жіночу мережу підпілля
Юлія Йосипівна Ганущак, або ж «Галичанка», народилася 1915 року в селі Довгопотів, що на Калущині. Її шлях розпочався з активної участі в культурному житті: у 30-х роках вона організовувала гуртки Просвіти, допомагала юнацтву плекати українське слово й історію. Польська влада переслідувала її ще тоді — за антиполонізаційні виступи отримала штрафи та допити.
З початком Другої світової війни вона не обрала спокою. У 1943 році стала провідницею жіночої сітки Калуського окружного проводу ОУН. Її підлеглі займалися організацією криївок, постачанням зброї та ліків, зв’язком між відділами. Потім вона очолила Український червоний хрест Станіславівщини, а з 1945-го — Дрогобиччини, рятуючи поранених, ризикуючи життям у партизанських шпиталях. Її діяльність відзначили Бронзовим Хрестом заслуги.
Радянська влада знищувала таких, як вона, з особливою жорстокістю. У 1946 році Юлію схопили, катували, внаслідок чого вона майже втратила слух. Десять років у мордовських таборах, потім — заборона на будь-які громадські права. Лише після смерті Сталіна вона повернулася до рідного дому з підірваним здоров’ям. Але навіть після заслання залишалася символом жіночої сили підпілля.
У 2020 році на Калущині започаткували премію імені Юлії Ганущак «Галичанки» – нагороду для тих, хто продовжує її справу: служить правді, відстоює свободу, працює для громади.
Леся з Коломийщини — дівчина, яка загинула, аби не потрапити в руки НКВД
Ірина Миколаївна Лепкалюк народилася в Косові, виросла в атмосфері українського національного відродження. Вона вчилася в Коломийській гімназії, де приєдналася до ОУН. У 1942 році очолила повітову сітку Юнацтва ОУН у Коломиї під псевдо «Хмара».
Пізніше стала референткою пропаганди ОУН-УПА, відома під іменем «Леся». Вона друкувала підпільні газети, писала відозви до населення, створювала листівки. У темних підвалах і лісових хатинах із невеликим ручним друком вона творила інформаційну зброю, яка піднімала бойовий дух повстанців і селян.
У серпні 1947 року Ірина потрапила у засідку НКВД біля села Нижній Вербіж. Відстрілювалася до останнього патрона, щоб прикрити подругу. Коли ворог наближався, вона кинулася у річку, обираючи смерть замість полону. Її тіло так і не знайшли.
Посмертно Ірину нагородили Срібним хрестом заслуги УПА. У 2022 році на місці її загибелі встановили пам’ятний хрест. Люди приходять туди зі свічками, аби вшанувати молоду жінку, яка заплатила життям заради гідності й свободи.
Мотря з Ямниці — медсестра, що навчила інших рятувати повстанців
Анна Курська, відома під псевдо «Мотря», народилася в селі Ямниця неподалік Івано-Франківська. Юною дівчиною вона закінчила торговельну школу, але війна змінила її плани. У 1943 році пройшла курси медсестер в Крилосі, після чого сама почала готувати медичних працівниць для УПА. У гірських селах вона навчала дівчат перев’язувати рани, надавати першу допомогу, організовувати польові шпиталі.
З 1944 року Анна працювала секретаркою повітової провідниці ОУН Марії Мицько («Оришка»), писала звіти, розносила повідомлення, забезпечувала зв’язок між підпіллям і бойовими відділами. Щоб уникнути викриття, користувалася вигаданими іменами — серед них і «Марія Савчак», під яким її згодом знали слідчі НКВД.
У 1946 році Анну заарештували. Після жорстоких допитів отримала 10 років таборів. Вижила, повернулася додому й стала однією з небагатьох жінок-упівок, які після здобуття незалежності України отримали офіційний статус учасниці бойових дій. Цей статус надали Анні першій серед жінок-повстанців, визнавши її реальну участь у бойовій діяльності.
Анна Курська померла влітку 2025 року у 97-річному віці. На похороні в Ямниці звучав славень ОУН, люди стояли зі сльозами й квітами, віддаючи шану медсестрі, яка врятувала життя багатьом, але не зрадила своєї присяги.
Радянська влада прагнула стерти ці імена, але пам’ять повертається. Встановлюють пам’ятні хрести, називають премії та вулиці, видають книги й дослідження. Жінки УПА більше не лишаються у тіні. Вони постають як символи честі, гідності й незламності українського народу.