Ольга Деркачова — одна з тих авторок, чия постать невіддільна від сучасної української літератури та культурного простору Івано-Франківська. Вона поєднує у собі письменницю, дослідницю літератури, викладачку та громадську інтелектуалку, яка не лише творить власні тексти, а й уважно спостерігає за змінами в суспільстві. Її творчий шлях — це історія постійного пошуку, діалогу з часом і власною пам’яттю, а також відверта спроба осмислити непрості сторінки сучасності, зокрема досвід війни, втрат і духовної стійкості, пише frankivchanka.info.
Початок шляху
Ім’я Ольги Деркачової добре відоме в сучасній українській літературі та науковому світі. Вона народилася 16 серпня 1978 року в Калуші на Івано-Франківщині. Ще у школі вона писала невеликі оповідання, фантастичні замальовки й навіть спроби детективів. Поворотним моментом стала перша публікація Ольги. Калуська міська газета «Нафтохімік» надрукувала її оповідання. Для юної авторки це був справжній шок і водночас радість: вона побачила своє слово надрукованим, у чужих руках, у публічному просторі. Це був момент, коли дитяча гра зі словами перетворилася на серйозний внутрішній вибір: вона зрозуміла, що писати — означає залишати слід.
Важливу роль у становленні Ольги як письменниці відіграло й оточення. У родині завжди шанували книгу. Бібліотека у квартирі була не розкішшю, а необхідністю: полиці, заставлені томами українських і зарубіжних авторів, відкривали їй світи, яких вона не бачила у рідному місті. Класика і сучасна література, журнали й газети — усе це формувало її світогляд. Вона швидко почала читати твори, які виходили за межі шкільної програми, і вже тоді мріяла колись написати книжку, яку так само триматиме хтось інший у руках.
Коли настав час обирати професію, сумнівів практично не було. Ольга вступила на філологічний факультет Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. Тут, у стінах класичної альма-матер Прикарпаття, вона отримала не лише освіту, а й нове коло людей, серед яких були майбутні письменники, літературознавці, викладачі. Філологічний факультет дав не лише знання, а й впевненість у тому, що література може стати покликанням. Уже в студентські роки вона писала серйозні тексти, які поєднували художній образ і наукову дисципліну. У 2005 році з’явилася її перша монографія про лірику Аркадія Казки, а невдовзі захист кандидатської, а згодом і докторської дисертації утвердив її у статусі дослідниці.
Але наукові здобутки не стали бар’єром для творчості. Навпаки — вони дали підмурівок для майбутніх прозових і поетичних книжок, у яких життєві історії поєднувалися з уважністю науковця до деталей і смислів.
Входження в літературу
У 2007 році Ольга Деркачова здобула літературну премію імені Івана Франка за збірку «Синдром підсніжника». Ця книжка одразу показала, що перед читачами — авторка з виразним голосом, яка вміє говорити про буденне так, аби воно звучало філософськи й водночас інтимно. Відтоді її ім’я почало асоціюватися не лише з університетськими лекціями, а й з книжковими презентаціями, новими виданнями, літературними вечорами.
У 2013 році вийшов роман «Крамниця щастя», що приніс їй обласну премію імені Василя Стефаника. Це був своєрідний рубіж: від першого визнання — до справжнього входження у велику літературу. Письменницю почали активно читати, обговорювати, цитувати. У романі вона створила світ, де щастя постає як товар, що має власну ціну, власні ризики й власну недосяжність.
Наступні роки позначені новими романами й збірками: «Гуртівня штучних квітів», «Коли прокинешся», «Дім Терези», численні оповідання. Ольга писала швидко, натхненно, ніби надолужуючи час, у якому ще стільки сюжетів чекало свого автора. Її проза відзначається інтимністю і тонкою психологічністю: вона вміє торкатися тем любові, жіночності, втрат, буденності так, що прості речі набувають відчутної ваги.
«Повидло з яблук» і повернення до витоків
Окрему сторінку у творчості становить збірка «Повидло з яблук» (2014). Історія її народження символічна: запах яблук на базарі викликав першу фразу, яка розрослася у цілу книжку. У ній відчувається ностальгія за дитинством, простими речами, що виявляються глибинними. Саме ця збірка принесла їй ширше визнання серед читачів, бо кожен знаходив у ній частинку власної історії.
Письменниця вміє перетворювати приватне на універсальне. Її оповідання часто нагадують невеликі щоденникові нотатки, які водночас вміють говорити голосом покоління. У цьому й полягає секрет її літературного почерку: у простоті — глибина, у щоденному — філософія.
Війна і слово
Повномасштабна війна 2022 року стала випробуванням для всіх. Для Ольги Деркачової вона виявилася ще й мовчазною паузою. Перші місяці війни вона не могла писати зовсім — здавалось, що слово втрачає вагу перед вибухами й смертями. Вона чесно зізнавалася: не вміє стріляти, не вміє рятувати поранених, і відчувала безсилля.
Але згодом прийшло усвідомлення: саме слово — її зброя. Саме текст здатен фіксувати пам’ять і ставати голосом тих, кого вже немає. Повернення до творчості стало формою опору. Вона почала писати вірші, короткі оповідання, які вже напряму говорили про війну, втрати, біль і водночас про незламність.
Відродженню допоміг навіть спів у церковному хорі — спосіб повернути внутрішню гармонію, щоб знову взятися до пера. У цей час народилися дві її важливі поетичні книжки: «Серце» (2023) і «Сповідь на вервиці» (2024). У них немає пафосу, але є молитва, щирість і пам’ять. Це тексти про любов до Батьківщини, про втрати, про те, що робить людину людиною навіть серед війни.
Визнання і нагороди
Творчість Деркачової неодноразово відзначали преміями. Після раннього успіху з іменем Франка прийшло обласне визнання — премія Стефаника за «Крамницю щастя». У 2022 році її «Пальто британської королеви» відзначили на конкурсі Фундації Українського Вільного Університету. А у 2025-му вона отримала премію імені Марка Боєслава — цього разу за військову поезію, яка звучить особливо сильно, бо написана не лише авторкою, а й дружиною воїна.
Ольга Деркачова — приклад того, що справжнє слово здатне долати обставини. Її книжки перекладалися, обговорювалися в літературних середовищах Польщі, Німеччини, Великої Британії. А сама авторка не раз наголошувала: сьогодні українська література переживає «нове Розстріляне відродження». І обов’язок сучасних митців — залишати тексти, які не дадуть забути ні жертв, ні героїв.
Поза літературою
Ольга Деркачова — не лише письменниця, а й науковиця та педагог. Вона працює викладачкою в Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, де вже багато років ділиться знаннями зі студентами. Викладання для неї — це не просто професія, а спосіб залишатися в постійному діалозі з молоддю, чути нові голоси та бачити, як змінюється літературний і культурний світ очима нового покоління.
Окрім освітньої діяльності, Деркачова активно займається літературознавчими дослідженнями. У науковому доробку Ольги — понад 318 публікацій: 114 — наукового, 18 — навчально-методичного характеру. Серед них згадуються монографії, методичні посібники, есеї про українську мову, дозвілля, літературні стилі. Її авторство — це широка палітра жанрів: від «Концепції світу в ліриці Аркадія Казки» до «Світ у тексті» та «Між мовчанням і світом: лірика Богдана Томенчука».
Однією з яскравих ініціатив стала авторська методична праця «Література та інклюзія» (2020), створена спільно з Соломією Ушневич. Цей підручник — перший в Україні такого штибу, що фокусувався на героїні з інвалідністю в художній літературі і пропонував методичні підказки та QR-коди із додатковими мультимедійними матеріалами. У ньому чітко розрізнено, як тема інклюзії проявляється у зарубіжних і вітчизняних текстах, а сама книга стала потужним інструментом підтримки інклюзивного навчання в Україні
Шлях Ольги Деркачової — це історія про силу слова. Від перших текстів у калуській газеті до університетських лекцій, від романів про буденність до поезії війни — вона завжди залишалася вірною відчуттю, що слово має жити. Сьогодні, коли кожна історія важить більше, ніж будь-коли, її книжки стають не лише художніми творами, а й документами епохи.