Коли ми говоримо про боротьбу жінок за свої права, у свідомості часто постають образи радикальних феміністичних акцій, протестів проти дискримінації та нерівності. Проте історія українських жінок на Галичині має зовсім інший акцент. Вона формувалася у вирі національно-визвольних змагань, у контексті, де жіноче питання було невіддільним від питання національного. На відміну від європейських і американських феміністичних рухів, які перш за все вимагали рівності з чоловіками, українки на західноукраїнських землях не протиставляли себе чоловікам. Вони боролися разом із ними — за культуру, за мову, за право бути українками у світі, який намагався позбавити їхньої ідентичності, пише frankivchanka.info.
Їхня боротьба не була легшою, ніж у європейських суфражисток, бо, окрім ґендерних обмежень, на них тиснули ще й імперські політики. Проте саме жінки Галичини зуміли поєднати в собі інтелектуальну, культурну, освітню і національну місію. Вони стали вчительками, письменницями, журналістками, лікарками, волонтерками, а інколи — й воячками. Історія їхнього руху починається з 1884 року, коли Наталія Кобринська у Станіславові (нині Івано-Франківську) заснувала Товариство руських женщин. Ця дата вважається відліком українського жіночого руху.
Наталія Кобринська і народження руху
Постаті Наталі Кобринської судилося стати символом початку жіночого відродження. Дочка священника і політика Івана Озаркевича, вона з дитинства жила в атмосфері інтелектуальних дискусій і національних змагань. Овдовівши дуже молодою, вона не замкнулася у власному горі, а навпаки — включилася у суспільне життя. Саме у Відні, куди її взяв батько, вона вперше почула ідеї жіночої емансипації, познайомилася з українською студентською молоддю, що гуртувалася у товаристві «Січ».
Кобринська привезла ці ідеї в Галичину і адаптувала їх до місцевих умов. Для неї було очевидно: українська жінка має не просто боротися за своє місце у суспільстві, вона повинна працювати на користь нації. «Жінка має збагатити культуру цінностями свого духа», — наголошувала вона. І ця думка стала дороговказом для десятків, а згодом і тисяч жінок.
Її товариство об’єднало насамперед учительок, які бачили у своїй роботі не лише заробіток, а й національну місію. Саме через освіту вони виховували покоління українців, свідомих своєї мови і культури.
Літературний фронт
Одним із перших майданчиків жіночої самоорганізації стала література. У 1887 році у Львові вийшов альманах «Перший вінок» — перше жіноче видання, яке стало символом інтелектуальної консолідації українок з різних регіонів. Авторками були жінки від 15 до 59 років, різного соціального статусу — від селянок до освічених панянок.
До фінансування альманаху долучилася Олена Пчілка, яка розуміла: жіночий рух неможливий без культурного підґрунтя. Альманах став першим кроком до створення інтелектуальної спільноти, де жінка могла висловити власну думку, заявити про себе у публічному просторі.
Саме література дозволила жінкам не лише проявити власний талант, а й утвердити себе як активних учасниць національного життя.
Чоловіки — союзники, а не противники
На відміну від західного фемінізму, де боротьба часто набувала конфронтаційного характеру, в українському русі чоловіки підтримували жінок. Найяскравішим прикладом є Іван Франко. Він не просто співчував, а активно допомагав Кобринській: заохочував її до створення товариства, публікував матеріали про жіночий рух у «Ділі», особисто виступав на жіночих зібраннях. Його називають «профеміністом» задовго до того, як цей термін увійшов у вжиток.
У своїй передмові до «Першого вінка» Кобринська писала: «Ми не думаємо відчужуватися від мужчин, а хочемо бути спільницями разом з ними на полі суспільних змагань». Ця позиція і сформувала особливий український фемінізм — національний за змістом і партнерський за формою.
Жінки науки і перші професіоналки
Однією з найяскравіших постатей кінця XIX століття стала Софія Окуневська — перша жінка-лікарка в Австро-Угорщині, яка здобула освіту в Цюриху. Вона не лише займалася практикою, а й заклала підвалини жіночої медицини в Галичині, започаткувала лікування онкологічних захворювань.
Наймолодшою учасницею Товариства була п’ятнадцятирічна Олена Кисілевська, майбутня журналістка і перша українська парламентарка. Її шлях від юної активістки до очільниці Світової федерації українських жіночих організацій — приклад того, як жіночий рух відкривав двері до великої політики.
Жінки і війна
Перша світова війна стала іспитом для всього суспільства, і жінки Галичини не залишилися осторонь. Вони не лише плели бинти й організовували харитативні акції, а й стали фінансовою та організаційною опорою для легіону Українських січових стрільців. Костянтину Малицьку справедливо називають «матір’ю українського січового стрілецтва».
З’явилася навіть жіноча чота УСС, яку очолила Олена Степанів — перша жінка-офіцерка у світі, яка легально командувала підрозділом. Її соратниці Софія Галечко, Ганна Дмитерко, Ольга Басараб стали символами жіночої мужності.
Хоча згодом Степанів визнала, що головна місія жінок — у запіллі, їхня участь у війні стала безпрецедентною. Імперські газети публікували їхні портрети на передовицях — як доказ того, що український народ уміє боротися всім своїм тілом і духом.
«Союз українок» – найбільша жіноча організація Європи
Після війни, в умовах міжвоєнної нестабільності, українські жінки зрозуміли потребу в широкій організаційній структурі. Так у 1917 році з’явився «Союз українок», який об’єднав близько 30 організацій, а згодом виріс до 60 тисяч членкинь.
Структура була надзвичайно продуманою: провід у Львові, повітові центри в містах,
гуртки в селах.
Завдяки залученню селянок «Союз» став не лише елітарною, а й масовою національною організацією.
У червні 1934 року у Станіславові відбувся перший Світовий жіночий конгрес, який зібрав близько 10 тисяч учасниць із Європи та Америки. Єдиним регіоном, який не зміг долучитися, була Наддніпрянщина – там вирував голодомор. Конгрес став символом глобальної єдності українок.
Українки на міжнародній арені
Еміграційні спільноти українок активно інтегрувалися в міжнародні жіночі організації. Це дало можливість доносити українське слово до політичних трибун світу. Українки наголошували, що не може бути миру в Європі, поки Україна перебуває в окупації.
Особливу роль тут відіграла Мілена Рудницька – голова «Союзу українок» у 1928–1939 роках. Вона відома як харизматична дипломатка, яка виступала у Лізі націй проти включення СРСР до цієї організації, інформувала світ про політичні репресії та про Голодомор 1932–1933 років.
1933 року у Відні Рудницька організувала спеціальну конференцію, присвячену трагедії голоду, та видала книжку про нього. Її слова й сьогодні звучать пророчо: «Правда про голод – це і сьогодні зброя у політичній боротьбі з Москвою».
Значення жіночого руху для сьогодення
Український жіночий рух Галичини показав, що боротьба за національні права неможлива без участі жінок. Вони стали освітянками, лікарками, письменницями, волонтерками, дипломатками, воїнами. Але найважливіше – вони створили модель жіночої активності, яка не протиставляла жінку чоловікові, а ставила їх поряд у спільній справі визволення народу.
170-річчя Наталії Кобринської, яке відзначається у 2025 році, – це нагода ще раз переосмислити: жіночий рух в Україні був і залишається не лише боротьбою за права, а й боротьбою за націю, культуру, ідентичність.
І сьогодні, як сто років тому, слова Мілени Рудницької актуальні: «Наш чин триває».
Бо й нині українські жінки борються – на фронті, в запіллі, в дипломатії, у культурі. Історія галицьких діячок нагадує нам: без жіночої сили неможливо уявити жодної великої національної перемоги.