Старі світлини з пожовклими краями й ледь видимими обличчями людей — це не просто фрагменти минулого. Це коди, у яких зашифровані ментальність, звички, естетика і навіть ієрархія громади. Сто років тому кожне українське село мало свій стиль, а кожен візерунок і кожен елемент одягу був промовистим маркером: «свій» чи «чужий», пише frankivchanka.info.
Передмістя Косова — Вербовець, Старий Косів, Смодна і Черганівка — довгий час залишались білими плямами на карті етнологічних досліджень. Гуцульська мода тут жила своїм життям: впізнавана, але водночас відмінна від стилю гірських сіл, куди рідше проникали зовнішні впливи. Саме про ці локальні особливості розповідають дослідниці Вікторія Яремин та Лідія Маречко, яким вдалося зібрати унікальний матеріал для книги «Автентичне вбрання та мода передмістя Косова».
Їхня робота — більше, ніж каталог одягу. Це рятування пам’яті, історії, інтонацій, якими говорили нитки, кольори, техніки й навіть дрібні побутові звички, що досі збереглися лише у спогадах найстарших мешканців.
Як народжувалася книга: експедиції, архіви й голоси старожилів
Щоби реконструювати локальну моду передмістя Косова, потрібно було повернутися на вісімдесят, а то й сто років назад. І зробити це могли лише ті, хто пам’ятав стиль 1940–1950-х або зберіг світлини своїх батьків та дідусів початку ХХ століття.
Саме такими свідками історії стали респонденти Вікторії Яремин та Лідії Маречко — декому з них було понад 90 років. Одна з жінок, з якою вони спілкувалися, народилася у 1920 році.
Дослідниці записували багатогодинні інтерв’ю, переглядали родинні альбоми, відшукували старі знимки, часто потріскані, потемнілі або з втраченими деталями.
«Якщо опублікувати все, що ми назбирали, вийде п’ять томів», — жартує Вікторія Яремин.
Загалом вони опрацювали близько 350 світлин. Окрім того, гортали архівні матеріали, музейні фонди, приватні колекції, літературу початку ХХ століття й навіть спадщину художників, котрі зображували Косівщину.
Усі ці фрагменти згодом склалися у цілісну картину моди передмістя — моди, про яку раніше майже ніхто не писав.
Гуцульський стиль, якого не знали: місцеві відмінності та стереотипи
Коли говоримо про гуцульський одяг, уявляємо кептар, кожух, сардак, крисаню чи запаски. Але це — лише верхівка айсберга.
Насправді кожне село мало свої особливості: кольорову гаму, техніки вишивки, орнаменти, фасони святкових і робочих сорочок, правила поєднання елементів.
У передмісті Косова стиль формувався інакше, ніж у високогір’ї. Тутешні громади жили на перехресті шляхів, тому на моду впливали торгові ярмарки, військові кампанії, відрядження чоловіків у міста, подорожі ремісників і навіть мандрівні фотографи.
Водночас традиція залишалася стійкою: якщо жінка переходила в інше село після заміжжя, вона поступово переймала його одяг. Це був спосіб ідентифікації, дотримання спільності, а іноді — вимога громади.
Європа поруч: модні новинки, що дійшли до Косова
На перший погляд може здаватися, що село на Гуцульщині в 1930–1950-х роках було ізольованим. Але реальність інша: мода, хоч і з затримкою, все ж доходила сюди з Європи.
Бутоньєрки → букети
Після Другої світової війни в Європі з’явилась мода на бутоньєрки. На Косівщині вона трансформувалася в бу́кети — декоративні прикраси, які наречені прикріплювали до кептарів чи кожухів.
Матеріали були простими:
- дріт,
- целофан,
- обгортки від цукерок,
- восковані паперові квіти,
- мідна сухозлітка,
- навіть шматочки дзеркала.
Атласні банти, зазвичай блакитні, робили образ святковим і урочистим.
Кашкети замість крисаней
Від кінця 1930-х років традиційні чоловічі головні убори — крисаня, рогачка, кучма — поступилися місцем кашкетам, дуже схожим на англійські кепі.
Вуса «зубна щітка»
Мода на такі вуса була популярна в Європі та США. На Косівщині її теж носили — до тих пір, поки Гітлер не припинив її автоматично своєю появою в історії.
Райтки: галіфе на гуцульський лад
Найцікавішим автентичним елементом стали французькі штани-галіфе, які тут називали райтками.
Їх носили майже всі юнаки:
- тканина витривала,
- зручно для верхової їзди,
- легко було «дотягнути» до міського вигляду.
Чоловіки поверталися з Першої світової у військових формах і продовжували носити галіфе як основні брюки. Молодь наслідувала їх — і тренд залишився на десятиліття.
«Так не файно»: як молодь ламала традиції
Традиційний костюм мав суворі правила. Порушення дрес-коду могло спричинити критику, сором чи навіть заборону.
У 1940-х роках молодь почала експериментувати:
Підкочені запаски
Дівчата піднімали нижні краї запасок, оголюючи поділ сорочки. Для бабусь і матерів це було шоком. «Так не файно», — чули вони на кожному кроці.
Спідниці з фабричних тканин
Оксамитові або плісировані спідниці здавалися сміливими й занадто міськими. Але саме вони стали першими сигналами модних змін.
Заправлена сорочка
До війни чоловіки носили вишиванку лише поверх штанів. Але після 1945 року молоді хлопці почали заправляти її всередину, копіюючи модні журнали й міських студентів.
Один зі співрозмовників згадував: коли виходив з хати, сорочка була поверх штанів. Але щойно проходив за тином — непомітно заправляв її. Так і йшов «у люди».
Рукавівки: таємна мова орнаменту
Найцінніший скарб косівського передмістя — «вербовецькі рукави». Так називають унікальні жіночі сорочки, де весь рукав вкритий вишивкою без жодного вільного місця.
12 сорочок для посагу
Кожна дівчина мусила приготувати щонайменше 12 сорочок. Виготовлення однієї рукавівки могло тривати рік.
На одній сорочці дослідники нарахували понад 18 тисяч мотивів.
Оптичне змішування кольорів
Найвідоміший тип рукавівки — діагональні смуги спіралей у синьо-вишневій гамі, які на відстані виглядають фіолетовими. Це — інтуїтивний художній прийом, притаманний лише цьому регіону.
Майстрині, яких одиниці
Сьогодні так вишивати вміють лише кілька жінок — у Косові, Надвірній, Городенці та Львові.
Чоловічі сорочки — рідкість
Найдавніші чоловічі вишиванки збереглися погано. Відомо лише, що вони мали вишиті коміри, манжети та пазухи, а улюбленою комбінацією був бордовий із синім або біла вишивка по білому.
Унісекс по-гуцульськи: кожухи та кептарі
Цікава риса гуцульської моди — відсутність різких гендерних відмінностей у верхньому одязі.
Кептарі та кожухи носили і чоловіки, і жінки.
Їх виготовляли з овчини, хутром всередину, рясно декорували вишивкою, кольоровими шнурами, «пукликами» й нашивками.
Кептар не лише грів, а й слугував візитівкою села: за оздобленням можна було визначити, звідки людина родом.
Зачіски і заборони: «абис щесливий волос не вичесати»
Одяг — не єдине, що мало свої правила. Головні убори та зачіски регулювали поведінку жінок не менш строго.
Стрижки і коси
- До 12 років дівчатам «підтинали» волосся коротко.
- Після першої коси дівчина вважалася дорослою.
Миття волосся за календарем
Голову мили лише в суботу. В інші дні — «нельзя»:
- у вівторок — «від напасти»,
- у п’ятницю — «абис щесливий волос не вичесати»,
- у неділю — «чорти будуть тєгати за волосся».
Натуральні шампуні
Мили попелом із кукурудзяних качанів, настояним у воді — простий лужний розчин чудово очищав.
Локони на розпеченому цвяху
Це звучить моторошно, але так і було: цвях клали у піч, нагрівали й ним завивали короткі пасма біля чола. Часто волосся з голівок просто «згорало».
Хустки і перемітки
Хустки — яскраві для дівчат, темні для старших жінок — були обов’язковою частиною образу.
Але унікальнішою була перемітка — довгий рушник, складений дрібними «морщинами» й накрохмалений. Його обвивали довкола голови, частково покриваючи лоб, а кінці спадали на спину.
Мода як жива пам’ять
Стародавня косівська мода — це не архаїка і не музейний експонат. Це спроба зрозуміти, як жили наші предки: що цінували, як бачили світ, як творили красу в умовах нестачі ресурсів і жорстких традицій.
Одяг передмістя Косова — цілісний культурний код:
- у кольорах зчитуються зв’язки між селами,
- у техніках — майстерність жінок і ткацькі школи,
- у фасонах — поступовий вплив Європи,
- у прикрасах — прагнення до краси попри бідність,
- у світлинах — долі людей, які вже відійшли, але залишили свою історію нам.
Про це й мовчить стародавня мода. А ми — нарешті вміємо її слухати.