Як святкували “всілє” в Івано-Франківську в 19 столітті

“Вже би була їхала, вже би була йшла, я своєму батечку не подякувала. Дякую я тобі тату, що збудував мені хату, більше не будеш, не будеш”, – так з давніх-давен співала наречена при виході з отчого подвір’я. Які традиції франківського весілля були в 19 столітті – поговоримо у статті на frankivchanka.info.

Традиційне чи сучасне

Все частіше у Франківську молодята надають перевагу сучасному весіллю, в якомусь місцевому ресторані та на європейський лад. З однієї сторони, ніхто не здивується, бо на традиційне “вісілє” не у всіх фінансів може вистачити. За традицією, на весілля скликали всю близьку і далеку родину, сусідів. На городі розкладали великий шалаш і кілька господинь приймались до тривалої роботи з приготування страв. 300 гостей і триденне святкування – це була, скоріше, норма в ті часи. А зараз – ознака багатства та можливостей. 

Побачити на вулицях Франківська традиційне весільне дійство, було б, справді, захопливо. Втім, залишаються ті, хто вирішує берегти своє рідне, автентичне. Бо, якщо забувати традиції й не передавати їх наступним поколінням, то вони безслідно щезнуть в минулому.

Підготовка до весілля

Трьох днів, зазвичай, було мало для того, аби підготуватись до такого гучного весілля. З понеділка починалась підготовка весільних наметів. В кількох з них відбувалось приготування святкових страв. Там, стукають, там пахне смажена риба, там крутять голубці й налисники, маринують оселедець. Ще в одному наметі готують купу посуду: миють та натирають, аби близько 500 гостям всього вистачило. Тишу можна почути лише вночі, але і тоді вона довго не триває. Господині змінюють одна одну, роботи вистачає всім. Помічники, часто, співають при цьому пісень.

Для чоловіків теж вистачає роботи. Одні пораються з наметами, інші заносять столи й лавки. Ті парубки, які будуть дружбами, вирушають в ліс по сосну та барвінок. Барвінок – для вінка нареченої, а сосну для оздоби подвір’я та намету. Хлопці несуть також верхівку сосни, аби дружки її прикрасили цукерками та стрічками – це буде весільне деревце. 

Весільне деревце

За традицією, його вбирають в п’ятницю. Це є обов’язкова частина підготовки до весілля. Деревце повинно бути яскравим та кольоровим. Для цього використовують гуцульські китиці. Дружби повинні пронести його так, аби молода не побачила. За це наречена обв’язує їх рушниками. 

Молода, своєю чергою, пильнує, аби деревце не занесли до хати, поки вона не бачить. З весільного деревця офіційно починається святкування весілля. Воно є обов’язковим атрибутом весільного стола, його несуть до вінчання та коло нього молодих обдаровують подарунками. Обдаровування називається “повницею” і відбувається під супровід музик. 

Деревце після весілля треба було прив’язати до дерева в саду коло хати. Переважно, то була яблунька чи грушка. Стояло воно так, поки не осиплеться. Робилось це за звичаєм, щоб молода жінка, як та яблунька, добре родила.

“Віночки”

В п’ятницю до нареченої приходили свашки, щоб робити віночок. Дійство супроводжувалося співами: “Ой, не виси, барвіночку, не виси по дорогах. Але виси, барвіночку, дівкам по головах”. Таке “ладкання” є традиційним для гуцулів, лемків та бойків. І хоч пісні різняться, всі вони супроводжують однаково важливі моменти весільного дійства.

Обряд з одягання вінка триває до трьох годин. Він супроводжується співами, троїстими музиками. Свашки нашивають гілочки барвінку на вінок, приміряють його нареченій, додають ще квітів та стрічок. За три години “ладканки” бувають і сумні, і жартівливі, і величальні, і повчальні. Поплакати встигає і мати, і наречена: “Нащо мене віддаєте, мої рідни мамо? Хто вам стане, хто вам зварит обідочок рано?”. 

Дружки разом зі свашками допомагають нареченій одягти вінок та вплітають в нього стрічки. Тоді в національних строях, з вінками, молода з дружками йдуть до молодого і його родини. Така традиція – всіх обходити й скликати на “вісілє”.

“Убиря” для “князя” і “княгині”

Традиційно, наречених називали “князем” та “княгинею”. Перед обрядом вінчання молоду могли перевдягати до чотирьох годин. Одяг “князя” та “княгині” – традиційні вишиванки та головні убори, які, зазвичай, передавались від покоління до покоління в родині та могли мати по триста років. 

“Князь” вдягав на голову “крисаню”, що складалась з вінка, китиці та пір’я. “Княгиня” одягала “чільце”. Таку “корону”, зазвичай, виготовляли дуже довго. Це кропітка праця. Для неї використовували бляху, прикрашену монетами, “позлітками”, – все, згідно зі старовинними обрядами. Вага головного убору могла сягати чотирьох кілограмів. Не кожен міг його одягти княгині. Тут і “заплітки”, і “поплітки”, і стрічки, австрійські ґудзики.

В коси молодій вплітався також часник, аби відганяв нечисту силу. Монети символізували багатство, а барвінок – довголіття. Якщо княгиня не має на голові вінка, то це означає, що вона виходить заміж вдруге. Якщо святковий убір нареченої містить дві запаски, то дівчина одружується вперше. 

Княгиня на шиї обов’язково повинна мати “силянку” з бісеру. “Силянка” – оберіг молодої, який підбирали до вишиванки. На Прикарпатті прикраса має свій характерний орнамент. Її одягають із паском на шию та сітчастим плетінням під шию. Кольори можуть бути різні, але виділяються синій, оранжевий, зелений та червоний. Господині носять “силянку” трохи темнішу та в холодніших кольорах.

Молодий на весілля одягає спеціальний пояс – “черес”, яким підперізує вишиванку. Традиційно, він виготовляється зі шкіри та оздоблюється металом. Сорочка покриває “гачі “- штани. Через плече “князь” одягав “тобівку” – сумку, зав’язану навхрест, та кожух поверх.

Весілля

В суботу одягають та заплітають наречену, приспівуючи: “Ой, чого ти, молода, не плачеш – не плачеш? Ти вже своє гуллянічко а втратиш, а втратиш”. Поряд одягають і підставну молоду. Її хочуть виміняти в молодого під час “викупу”. Дівчата роздумують чи буде також фальшивий молодий. Для нього готують мішок, в якому щось рухається. Коли мішок розв’язують, звідти вискакує чорний кіт. 

Свашки наспівують: “Чогось таріль туркоче, то він грошей хоче, хоче він золотого від пана молодого”. Коли веселі “ладкання” завершуються, в дім для благословення заходять батьки з “князем”.

На Прикарпатті, переважно, займались скотарством, тому воно ширилось навіть у весільні обряди. Готували спеціальні сирні калачі, котрі прищіпали до рук наречених стрічками. Вони виконували функцію весільних перснів. Калачі треба було зберігати все життя.

До церкви “вісілє” прямує пішки. Попереду йдуть дітлахи, вдягнуті в біле та посипають дорогу барвінком, а на зворотному шляху – трояндовими пелюстками. “Князь” і “княгиня” кидають цукерки у двори, де є діти. По дорозі до храму до процесії долучаються новоприбулі гості. Зустріч гостей супроводжується співами та обрядами “завітання”, “переспіву гостей”, “дарів”, “замолодичування”, “перетанцьовування”. 

Є така традиція – дивитись через калач на запрошених. Скільки людей молоді побачать, стільки й буде в них дітей. Після весілля молоді ламали калач, а в кого була більша його частина, той був головою сім’ї. Після вінчання “князя” та “княгиню” батьки обсипали зерном та частували медом.

На весілля, традиційно, готували голубці з картоплею, вареною в мундирах, банош, кишку, білий борщ із копчених ребер, кулешку, гуслянку, білі гриби, росільницю. За три дні могли випити дуже багато горілки, оскільки, все село тоді гуляло. 

Гучне “вісілє” зі співами, танцями та троїстими музиками затихало лише вночі, а наступного дня, вже з новими силами, накривали столи, грали скрипки, а гості починали “гулєти”. Весілля, зазвичай, тривало три дні. Навіть в понеділок, коли новостворена сім’я приймалась прибирати на подвір’ї, розбирати намети, весільний дух ніяк не хотів полишати двір. Родина співала, жартувала, дехто навіть пускався в танок.

Традиції Франківщини – унікальні та неповторні, в тому числі й весільні. Особливим є все:  строї, музика, страви, гучне святкування. Обряди та звичаї потрібно берегти та передавати наступним поколінням, бо них автентичність та неповторність прикарпатського краю.

.,.,.,.